Перша зустріч хлопців і козака Швайки Українська Література
Джури козака Швайки
КНИГА ПЕРША
Частина перша.
Втеча з рідного дому
СМЕРТЬ ГАФУРА-АГИ
(березень 1487 року)
— Лети, Вітрику, — знеможено прохрипів вершник. — Тепер або пан, або пропав…
Кошлатий кінь скосив на вершника налите безмежною втомою око. З вудил зривалися клапті рожевої піни. Вже котрий день майже без відпочинку скаче Вітрик. Аж з за самісінької Ворскли, відтоді, як господар відволік на себе увагу великого сторожового загону татар ногайців. Тоді, правда, у нього був ще один кінь, такий самий кошлатий і швидкий. Та вчора пополудні наздогнала його татарська стріла… Тоді ж було поранено й господаря.
— Давай, Вітрику, — з зусиллям шепотів вершник. — Давай, друже…
Йому було зле. Пекучий біль забивав свідомість. Час від часу вершника хилило то в один, то в інший бік. Та все ж він знаходив у собі сили підводитись і навіть озиратися назад, хоча перед очима стояв такий туман, що годі було щось розгледіти. Ліва вершникова рука безсило звисала уздовж тіла. Одежа набрякла від крові.
Вершник міцно стулив повіки і знову розімкнув їх. Стало начебто трохи видніше. Ліворуч простягалися неозорі дніпровські плавні. Будь якої пори там можна було заховатися. Будь якої, окрім цієї. Нещодавно розтанули сніги і грузька чорна багнюка закрила підступи до очеретів.
Праворуч тягнувся неозорий степ, рудий від торішньої трави і рівний, мов стіл. Від пильного татарського ока в ньому й миша не сховається. Тож залишилася єдина надія — на вірного Вітрика. Але ж чи довго витримає він таку гонитву?
Щоправда, незабаром мають з’явитися перші присульські байраки. Але навряд чи й вони зможуть надати безпечний сховок. Не тому, що малі, а тому, що слідів з собою не забереш. А по свіжих слідах кляті ординці будь кого розшукають. З-під землі витягнуть.
Проте іншого виходу немає. Треба спробувати.
— До Барвінка, Вітрику, — вичавив з себе вершник. — Десь тут я наказав йому зачекати… До Барвінка!
У відповідь Вітрик хитнув головою. До Барвінка — то означало забратися в такі нетрі, де й розвернутися важко. Проте можна було бодай хвилю перепочити…
А ногайці були зовсім поруч. Широкою підковою оточували вони самотнього втікача. Ті, що з боків, — були юні, легші воїни. Вони мали відволікати увагу втікача, як мисливські пси відволікають оточеного ведмедя.
Посередині летів сам Гафур-ага, дебелий, сивуватий татарин зі шрамом через щоку. Він не зводив з утікача пильного погляду. Стріляти в нього він заборонив ще зранку: і так було ясно — нікуди цей невірний не втече.
Час від часу на вуста Гафур-аги набігала зловтішна посмішка. Надто вже впікся цей уруський розбійник, цей невловний козак ординцям, аби здобути його мертвим. Ні, він потрібен був живий, аби шкіру з нього здерти, посадити на палю посеред улусу — хай усі побачать, що чекає на того, хто завдає лиха ординській державі!
А цей завдав лиха чи не найбільше. Звідкілясь дізнавався про час та напрямок татарського набігу на уруські села і попереджав своїх гяурів. З усіх уруських вивідників був чи не найвсюдисущіший і найневловиміший. То його сліди зринали біля дніпровського острова Хортиці, Очакова, а то й у самій Кафі — серці непереможного Криму. Скільки разів на нього влаштовували засідки і ставили пастки, скільки кінних загонів розсипалося через нього по неосяжних ординських степах — і все на марне. Вислизав він, як хитрий змій. Прокрадався, неначе вовк. Або перевертень, що приймав будь яку подобу.
А чом би й ні? У них, невірних, усе може бути. А ворожбитів та перевертнів більше, ніж будь де. Він, Гафур-ага, ще позаминулого року пересвідчився в цьому. Спинилися вони тоді зі своїм славетним родичем Саїд-мурзою перепочити у вибалку, оточеному старими могилами. Посеред ночі прокинувся Гафур-ага, повів оком туди сюди і завмер: на вершині однієї з могил замість татарського сторожа чітко вимальовувалася під місяцем постать вовка. Великого, завбільшки з теля. Не встиг Гафур-ага протерти очі — як вовка мов лизень злизав. А замість нього промайнула і так само швидко щезла постать уруса. Кинулися охоронці до могили — а від того й сліду не лишилося. Лише вартовий, дужий яничар, усе ще сіпався, спливаючи кров’ю. І не стрілою була пробита його горлянка, не ножем — а розпанахана могутніми вовчими іклами!…
А втікача, за яким оце зараз женеться він, Гафур-ага, зовуть Швайкою. Мовляв, штрикає ординців, мов швайка. Про це надійний чоловік з урусів доніс. Він же і вказав, якою приблизно дорогою мав повертатися цей Швайка від Перекопу до свого повелителя, переяславського старости…
Похитнувся, захрипів знеможений кінь. Пронизливо вереснув Гафур-ага, на ходу перескочив на іншого і знову погнав услід за втікачем. Добрячий кінь у цього уруса! Вже третіх міняють татари — а наздогнати не можуть. Коли усе ж полонять цього Швайку (в чому Гафур-ага вже не мав ані найменшого сумніву), то коня його забере собі. Звісно, на такому перед турецьким султаном не погарцюєш, проте в поході про кращого годі й мріяти.
А Швайку таки спіймають. Бо вчора ще поранено його було, і крові, либонь, не один кухоль втратив.
